Україна є домівкою для різноманітних середовищ, включаючи багаті на біорізноманіття водно-болотні угіддя Полісся (відомі як «Амазонка Європи») на півночі, обширний степ на сході, а також низинні ліси та альпійські луки в Карпатах на заході. Україна також є місцем однієї з найгірших екологічних катастроф у світі (Чорнобильська ядерна катастрофа), відома як «житниця Європи» і є країною, зраненою імперськими формами ресурсозабезпечення у східному регіоні Донбасу (див. Баздирєва, 2022).

Починаючи з 24 лютого 2022 року, повномасштабне вторгнення Росії в Україну супроводжується екоцидом поруч із геноцидом, завдаючи шкоди як довкіллю, так і людям по всій країні (див. Андріанова, 2022; Перга, 2022). Глобальна залежність від екологічно руйнівної російської нафти і газу завадила міжнародній спільноті повністю ізолювати Росію та підтримати Україну в поверненні всіх її окупованих територій (див. Радинський, 2022). Водночас українці виявили величезну стійкість, серед якої почали відроджуватися глибоко вкорінені зв’язки із землею та ландшафтом (див. Яковленко, 2022).

Екологічні теми набули більшої видимості як у публічному дискурсі України, так і в українському мистецтві та культурній сфері з моменту російського вторгнення в Крим і регіони Донецька та Луганська на сході України у 2014 році. Це можна пояснити як підвищеною глобальною обізнаністю про взаємопов’язані кліматичну та біорізноманітні кризи, так і зростаючим бажанням та розмовою про деколонізацію України. Дослідники, митці та активісти виявили інтерес до довкілля України, його специфіки, унікальності та того, як військові дії Росії становлять екоцид. Такі роботи є формою стійкості проти агресора.

Таня Річардсон і Дар’я Цимбалюк (2022) описують, як основна (англомовна) екогуманітарна наукова робота переважно оминала Україну або має тенденцію класифікувати країну як «(пост)радянську руїну», зосереджуючи увагу виключно на таких подіях, як Чорнобиль. Як група молодих дослідників, дизайнерів, художників і кураторів, які мають спільний інтерес до українського довкілля, ми погоджуємось із цим. Відповідно, ми вважаємо, що є нагальна потреба привернути увагу до, просувати та підтримувати виробництво знань, мистецтва та виставок, пов’язаних з українськими екогуманітарними науками (див. Семчук, 2022; Цимбалюк, 2022). Тому ми створили Українську мережу екогуманітарних досліджень як спільноту і простір для збору та обміну ідеями, просування та підтримки робіт, а також для сприяння та заохочення співпраці в Україні та за її межами.

Ми уявляємо цю мережу як повністю міждисциплінарну та сподіваємося залучити екологів до розмови з географами, художників — із журналістами, а кураторів — із антропологами, що дозволить подолати розрив між соціальними та природничими науками, а також між науковою сферою та мистецтвом.